Загрузка...

Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, «де немає ані смутку, ані печалі, тільки життя вічне». Складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки…

Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть, Бог простить їм цей невинний гріх.

Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено.

Рідко яка жінка йде зі світу на самоті. Завжди коло неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають, або ж не вірять, що їх матері дуже погано.

Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. Рідко котру побачиш у сільській лікарні. Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося. Жартують з такими самими старими: «Коли йдемо по черешні, Ганно?». Це такий евфемізм смерті.

Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота й пса домовляються, хто із сусідів забере.

Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років. Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все в порядку. Вони знають, що ніхто не бути битися за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро.

На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліває. Люди стали байдужіші, серце в них б’ється в невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті. Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила все. Хоча для хати ліпше було б , аби вона вмерла разом зі своєю господинею.

Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір’ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.

Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшого знаку уваги. Хто не дивиться на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Міхальди, переписаного в учнівському зошиті. Хто хотів, щоб українського села не було, бо то «шароварщина» і не «хуторянство». Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутинні простенькі образи і Шевченко.

Вчора ще одна хата стала порожньою…

Я збирала золото осені – горіхи під дощем і снігом коло нашої, вже порожньої хати.

Давно вже порожньої. Та вистигла лише вчора…

Етюд львівської письменниці Галини Пагутяк

Коментувати
Матеріали по темі
Загрузка...
Коментарі

На даний момент коментарів немає до матеріалу

Відправити коментар
Iм'я
E-mail
Повідомлення
Матеріали сайту доступні лише підписникам. Тисни лайк і підписуйся!
Меню

Розділи

Зворотній зв'язок